11 лют. 2011 р.

        ПОРЯТУНОК ПОТОПАЮЧИХ - СПРАВА САМИХ ПОТОПАЮЧИХ, 
або шлях до справедливого і заможного суспільства  
         
        В Україні останнім часом складаються надзвичайні обставини. Викликані вони подальшим погіршенням матеріального становища всіх категорій населення  – дрібних і середніх підприємців, вчителів, лікарів, працівників культури,  аграрного сектору, робітників, інженерів, військових, пенсіонерів, жителів міст і сіл. Виняток складають лише представники крупного капіталу, котрі разом із владою і є справжніми винуватцями злиденного стану простих українців.
            Основоположний принцип громадянського суспільства - «Влада для людини, а не людина для влади». На жаль, протягом майже двадцяти років незалежності України все складалося навпаки – олігархічні клани, котрі узурпували владу, безсоромно використовували її у власних інтересах заради казкового збагачення, використовуючи загальнонародну власність і нещадно експлуатуючи працю українських робітників, селян та інтелігенції.
            Час розвіяв міфи про те, що коли Україна перестане годувати інші республіки колишнього СРСР, то ми станемо процвітаючим краєм. Можливо, так би і сталося, якби ми добровільно не передали владу у руки тих, хто не любить Україну. Історичні аналогії не завжди доречні, проте у зв’язку з нинішньою ситуацією згадуються слова першого Президента України, соціаліста Михайла Грушевського: «Біда України в тому, що нею керують люди, які її не люблять».
            Бо хіба можна назвати патріотами своєї країни людей, які продали Чорноморський флот, знищили промисловість, науку і освіту, перетворили родючі українські землі у пустирі, виштовхнули за кордон шукати кращої долі сім мільйонів людей, довели до цілковитого абсурду тарифи на житлово-комунальні послуги, ігнорують конституційні положення про безоплатність освіти і медичного обслуговування?  На фоні закупок гречки в Китаї, картоплі у Польщі та Єгипті абсолютним цинізмом виглядають обіцянки високих урядовців перетворити У;країну у головного постачальника продовольства на світовий ринок.
Услід за ваучерною приватизацією, в результаті якої промисловість опинилася в руках новонародженої української буржуазії, настає черга головного багатства держави – землі. Під акомпанемент політичної тріскотні і псевдонаукових викладок про настання із перетворенням землі на товар «економічного чуда» і «райського життя» для селянина здійснюється цілеспрямована програма остаточного розпродажу України. І знову ж ігноруючи при тому конституційне положення, що земля і надра є всенародною власністю. Рішення Верховної Ради (якщо воно буде прийняте) стосовно продажу земель сільськогосподарського призначення стане точкою неповернення: незалежність України перетвориться у чисто формальний атрибут, фарс, а сільські жителі – у безземельних і безправних безробітних.
Якщо серед когось ще залишилися легковірні, то згадайте, як всіх нас обвели навколо пальця програмою приватизації промисловості, згідно з якою кожен мав стати співвласником національного надбання. Стали? Чи, можливо, ті, хто володіє нині металургійними комплексами, шахтами, газовими і нафтовими родовищами, системами електро-і газопостачання, дійсно підняли ці галузі на якісно новий рівень порівняно із радянським часом, модернізували їх, а мільярдними прибутками діляться з Державним бюджетом? Відповідь хай кожен дасть собі сам.
Українці – мудрий народ. І доводиться лише дивуватися, що його так довго елементарно обдурюють. Проте не може ж це продовжуватися вічно! Рано чи пізно доведеться замислитися і звернутися до власного досвіду, повернутися, врешті-решт, до здорового глузду. Скільки ще вірити байкам, що нинішня ліберальна модель розвитку – єдино вірна для України, а будь-яка інша – це повернення до Радянського Союзу?
По-перше, за ліберальну модель у нас видають капіталізм періоду первинного накопичення або, вірніше, феодальний капіталізм. По-друге, більшість європейських країн досягли нинішнього рівня соціально-економічного розвитку не завдяки лібералізму у чистому вигляді, а завдяки принципу соціальної справедливості, котрий сповідують соціалісти і соціал-демократи. Приклад – Щвеція, Великобританія, Німеччина, Франція, Австрія та інші країни. По-третє, повернення до Радянського Союзу і радянських порядків – утопія, вигадки тих, хто не хоче нічого міняти у власному статусі і будувати в Україні справді цивілізовану європейську державу з рівними можливостями для всіх її громадян, а не лише для обраних.
Існує єдина можливість змінити наше життя – вибори. Альтернатива – соціальний вибух на зразок киргизького чи єгипетського. Минулі президентські і місцеві вибори пройшли за традиційним сценарієм – обирали між гіршим і ще гіршим. З цього приводу пригадується один історичний анекдот (чи то бувальщина): У Сталіна питають: Йосипе Віссаріоновичу, хто, на Вашу думку, кращий – Троцький чи Бухарін. Сталін покрутив вуса, подумав і відповів: обидва гірші.
Точно як у нас. Став би у фіналі виборів інший переможець, це не принесло б і не могло принести жодних реальних змін. Конкретні програми лівоцентристських партій, засновані на ідеях європейського соціалізму, здебільшого ігнорувалися. Причина – в інертності і розчаруванні більшості виборців. Гірко, що подібні інертність та розчарованість жодним чином не вплинули на розклад політичних сил. Змінилося лише співвідношення між БЮТ і Партією регіонів. Результат – перерозподіл власності на користь переможців. А ми з вами вчергове отримали «дулю з маком». Тільки дуля стала більшою, а маку менше.
За логікою речей, останні вибори переповнили чашу терпіння і заклали початок етапу прозріння. Часу до парламентських виборів у жовтні 2012 року повністю достатньо, щоб остаточно прозріти і зрозуміти, що «спасіння потопаючих – в руках самих потопаючих». Для порятунку потрібно зовсім небагато – громадянської мужності і відповідальності за власну долю, долю своїх дітей та онуків.
Безсумнівно, що наступні вибори до Верховної Ради будуть супроводжуватися посиленням «благодійної» діяльності грошовитих людей, даруванням медичного і шкільного обладнання, роздачею подарунків різного калібру – від автомобілів і телевізорів до гречки і пляшок горілки, ремонтом шкіл, дитячих садків, лікарень, спортивних майданчиків, а напередодні і в день виборів – елементарним підкупом по кілька десятків гривень.
На ці важелі впливу і розраховують представники кланово-олігархічних угрупувань. Плюс чергові обіцянки, про які забудуть наступного після виборів дня, масована пропаганда через засоби масової інформації. Таким чином буде формуватися психологічний клімат, який примушуватиме людей жити сьогоднішнім днем, користуватися дрібними подачками і забувати про перспективу. Про те, щоб уважно читати програми партій і кандидатів у депутати, в таких умовах не йдеться.
Поліпшення життя українців принесе лише зміна системи влади. Це аксіома. І для цього існує єдиний механізм – закріплення таких змін Верховною Радою у законодавчому порядку. От вашій увазі і пропонується комплекс законів, які можуть бути прийняті вищим законодавчим органом України. Звичайно, лише у разі перемоги на виборах лівоцентристських політичних сил.
Закон «Про місцеве самоврядування».
Цей закон стане ключовим елементом у кардинальній зміні системи влади, завершить політичну реформу, передбачену ще домовленостями 2004 року. Бо нинішній абсолютно не відповідає Європейській Хартії місцевого самоврядування, ратифікованій Верховною Радою України. Відповідно до нового закону, вся повнота влади на місцевому рівні буде передана місцевим громадам і здійснюватиметься обраними ними представницькими і виконавчими органами – радами (від сільської до обласної). Ліквідовуються обласні і районні держадміністрації. Бюджет формуватиметься знизу до верху. Місцеві органи самоврядування самостійно вирішуватимуть і фінансуватимуть всі соціально-економічні програми – від утримання закладів освіти, медицини, житлово-комунальних підприємств до будівництва і ремонту доріг, організації побутового обслуговування населення. Визначена частка надходжень від збору податків направлятиметься до Державного бюджету. Будь-яке втручання державних органів влади в діяльність місцевих громад виключається.
Закон «Про вибори до Верховної Ради України»
Закріплюється пропорційна система виборів за відкритими партійними списками, що дає можливість кожному виборцю не лише продемонструвати свої політичні уподобання, але й проголосувати за конкретну людину, якій він довіряє. Спрощується процедура відклику народних депутатів, що втратили довіру виборців.
Внесення змін до Податкового кодексу.
Передбачається створення режиму найбільшого сприяння для середнього і дрібного бізнесу. Запроваджується, за прикладом європейських країн, прогресивний податок, котрий позбавить крупний капітал привілейованого становища, зупинить відплив коштів за кордон, значно поповнить Державний бюджет.
Прогресивна шкала оподаткування залежить від доходів:
-         доход до 1000 грн. на місяць – не оподатковується;
-         доход від 1000 грн. до 10000 грн. – 10%;
-         доход від 10000 грн. до 50000 грн. – 15%;
-         доход від 50000 грн. до100000 грн. – 20%;
-         доход від 100000 грн. до 500000 грн. – 30%;
-         доход від 500000 грн. до 1000000 грн. – 40%;
-         доход понад 1000000 грн. – 50%.
Буде закріплено оподаткування наддоходів (понад 5 млн. грн.) у розмірі 55-65% з градацією щодо галузей залежно від розміру капіталовкладень, створення робочих місць, реконструкції потужностей виробництва, інвестування в людський капітал (збільшення зарплати, внесок у розвиток освіти, медицини, спорту).
Закон «Про реприватизацію».
Передбачається повернути у державну власність підприємства галузей, що мають стратегічний характер, в т. ч. річкові і морські порти, шахти, газо- і нафтородовища, підприємства енергетики, літакобудування, суднобудування, з виробництва автомобілів тощо. Через Фонд державного майна будуть переглянуті умови раніше проведеної приватизації і в разі порушення законодавства чи  корупційних дій здійснена націоналізація.
В процесі реприватизації керуватимуться принципом доцільності передачі у державну власність тих чи інших підприємств залежно від ефективності їх роботи, інвестиційних вкладень, відповідності сучасним параметрам технологічних процесів і соціальних стандартів для найманих працівників. При тому впроваджуються механізми, котрі забезпечують сприятливий інвестиційний клімат, створюють умови для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій при державних гарантіях.
 Закон «Про землю»
Закріплюється конституційне положення про землю, як загальнонародну власність, яка не може бути товаром. Земельні паї залишаються  у власності сільських жителів. Вони мають повне право розпоряджатися ними на свій розсуд – вести власне фермерське господарство, отримавши пільговий кредит від держави; здати в оренду (оплата встановлюється не нижче 20% від зібраного врожаю, у разі невикористання орендованої землі орендар виплачує орендодавцю фіксовану суму орендної плати); об’єднуватися з іншими власниками земельних паїв і створювати сільськогосподарські кооперативи тощо.
У визначених законом випадках власник земельного паю може передати його державі, отримавши обґрунтовану компенсацію через Державний земельний банк. На землях, що відійшли у власність держави, створюються державні сільськогосподарські підприємства на індустріальній основі із застосуванням сучасних технологій з метою вирощування сільгоспкультур та організації виробництва тваринницької продукції.
Встановлюється ефективний контроль за цільовим використанням земель сільськогосподарського призначення, виробникам виплачуються дотації за нормами Європейського Союзу, надаються пільгові довгострокові кредити, створюються сприятливі умови для залучення інвестицій.
Капіталовкладення у розвиток аграрного сектору стимулює розвиток вітчизняного сільськогосподарського машинобудування.
Закон «Про працю»
За основу всіх економічних розрахунків замість прожиткового мінімуму береться соціальний стандарт, який буде враховувати витрати не лише на харчування та предмети першої необхідності, але й утримання житла, освіту, лікування, відпочинок.
Рівень заробітної плати буде збільшено втричі. Механізми для цього: частка заробітної плати у валовому внутрішньому продукті збільшується до 60% (сьогодні – близько 25%); ціна людської праці у собівартості продукції закріплюється на рівні не менше 35% і поступово доводиться до 50-60% (сьогодні не більше 15%); встановлюється погодинна оплата праці: кваліфікованої – від 30 грн. за годину, некваліфікованої – від 15 грн. за годину.
Заробітна плата регулярно індексуватиметься. Нижня межа заробітної плати встановлюватиметься, виходячи з розміру соціального стандарту споживання. Роботодавці нестимуть конкретну відповідальність за затримку заробітної плати, за прийняття на роботу з порушенням трудового законодавства, без офіційного оформлення трудових відносин, без виплати соціального податку, за видачу зарплати «в конверті».
Закон «Про пенсійне забезпечення»
Встановлюються єдині підходи для нарахування пенсій всім категоріям працівників. Вона залежатиме від двох факторів: рівня заробітної плати і трудового стажу. Пенсія становитиме 70-80% від заробітку (сьогодні – 40%, окрім держслужбовців, суддів, працівників правоохоронних органів, наукових працівників та деяких інших). Мінімальна пенсія встановлюватиметься на рівні соціального стандарту – не нижче 2000 грн.
Запроваджується щорічне підвищення пенсій у повній відповідності до зростання середньої заробітної плати. За кожний повний рік трудового стажу (понад 25 років для чоловіків і 20 років для жінок) пенсія за віком збільшується на 2% розміру пенсій, нарахованої за чинним законодавством.
Додаткові пенсії та доплати встановлюються учасникам війни та бойових дій, колишнім в’язням концтаборів, дітям війни. Тим, кому виповниться 70 років, пенсія підвищується на 15 %.
       Примітка: гідні заробітна плата і пенсія дозволять скасувати пільги, дотації на житлово-комунальні послуги для окремих категорій громадян. По-перше, це звільнить людей від постійного приниження і ходіння за різними довідками. По-друге, сам рівень їх доходів виключатиме необхідність додаткової підтримки. По-третє, ліквідується величезний бюрократичний апарат і зловживання з державними коштами, левова частка яких все рівно використовується не за призначенням.
            Закон «Про освіту»
            На освіту виділятиметься не менше 8-10% ВВП. Зміни стосуватимуться в основному вищої освіти. Чітко визначається статус державного і приватного вищого навчального закладу;  у державних вузах навчання здійснюватиметься виключно за бюджетні кошти, квота прийому на перший курс визначається реальними потребами в тих чи інших спеціальностях, випускникам гарантується працевлаштування; приватні вузи здійснюють навчання на платній основі, для оплати навчання кожен студент зможе отримати довгостроковий пільговий кредит на 15-20 років. Дипломи вузів уніфіковані,  державного зразка і мають однакову юридичну силу. Соціальний статус професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів обох типів однаковий, пенсійне забезпечення – також.
            Закон «Про медичне обслуговування»
            Узаконюється нинішній стан речей – медичні заклади існують трьох типів: державні, комунальні і приватні. Проте чітко визначається їх статус, впорядковується і регламентується діяльність. Основна мета – медичне обслуговування має бути доступним усім громадянам України, незалежно від доходів, соціального стану і місця проживання. Фінансування медицини забезпечується відповідно до рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я (не менше 5% ВВП).
            Оплата праці медичних працівників збільшується не менш як удвічі. Запроваджується загальна обов’язкова диспансеризація населення, в першу чергу молоді, відновлюються регулярні профогляди. Запроваджується суворий державний контроль за співвідношенням вартості медикаментів і платоспроможністю населення, обігом та якістю лікарських засобів. Встановлюються граничні ціни на ліки, створюється система державних соціальних аптек. Забороняється реклама лікарських засобів на радіо і телебаченні.
            Обслуговування та забезпечення ліками і медичними препаратами в державних лікувальних установах – безкоштовні. В комунальних медичних закладах можуть, за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування, встановлюватися розцінки на ті чи інші медичні послуги.
            Запроваджується система обов’язкового медичного страхування.
           
Ну, що скажете? Врешті-решт, все залежить від кожного виборця, його бажання якісно змінити своє життя на перспективу, а не лише на короткий проміжок часу в період виборів за рахунок мізерних подачок, підкинутих товстосумами, що роблять це все рівно за наш з вами рахунок.

30 січ. 2011 р.

ПРО ІНСТИНКТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ

            В програмі «ГРОШІ» на телеканалі «1+1» (субота, 29 січня) показали сюжет про розцінки за посади і звання – генерала, начальника обласного управління МВС, Героя України, народного і заслуженого артиста тощо. Про розцінки на кандидатів і докторів наук мова не йшла. Певно, з однієї причини – це вже давно стало нормою життя. Кожна більш-менш проінформована людина може назвати приклади таких, з дозволу сказати, науковців. За умовчанням до цієї категорії з повним правом можна віднести сотні народних депутатів, державних чиновників різного рівня.
            Цікаво, наскільки подібний процес безконтрольний, і чи дійде справа до того, щоб купити посаду Президента, Прем’єр-Міністра і Голови Верховної Ради? Хоча, врешті-решт, всі добре знають, що результати виборів, а, отже і подальше формування правлячих команд від всеукраїнського до районного рівня залежать від фінансових можливостей тих чи інших політичних структур. Тобто, хай йому грець, головними переможцями у нас є гроші.
            Цього ж дня у випуску новин (канал «1+1», ТСН) пройшла інформація про протистояння жителів і місцевої влади стосовно збереження дільничної лікарні в одній із областей. Районна держадміністрація не поступилася  і представники населених пунктів, котрі обслуговуються цим медичним закладом, вирішили взяти лікарню на власне утримання. Зверніть увагу, мова йде про комунальний заклад, тобто такий, що належить місцевій громаді. І вона, навіть за нинішніми правилами гри, має право сама розпоряджатися ним. Скажіть, якби була проведена реформа місцевого самоврядування і бюджети формувалися знизу вверх, доходила б справа до подібних конфліктів, яких сьогодні в Україні маса?
            У зв’язку з цим - дві паралелі. Перша стосується подій у Тунісі та Єгипті, де протистояння населення і влади вилилося у кривавий конфлікт. Це вам не «революція тюльпанів» і не помаранчева революція. Мораль: наступний Майдан в Україні, якщо до цього, не дай Боже, дійде, контрольованим і передбачуваним вже не буде.
            Друга паралель: 29 січня виповнилася чергова річниця трагедії під Крутами. Цій події було присвячено немало історичних і чисто політичних коментарів. Я звернув увагу на частину із них, досить злих, де в загибелі юнаків звинувачувалися соціалісти Грушевський і Винниченко, а також Петлюра, котрий за краще визнав придушення повстання на заводі «Арсенал», аніж воювати з більшовицькими військами. Та все ж знайшлося шість сотень молодих патріотів, готових пожертвувати життям заради тільки що сформованої української держави. Цікаво, за аналогічних обставин через два десятки років незалежності чи знайшлася б хоч би сотня фанатів, готових пролити кров за українську владу? Я свідомо говорю про владу, а не державу, бо держава асоціюється з владою. А влада у нас, відповідно, асоціюється з олігархами та їхніми привілеями. До речі, про регулярну армію у даному випадку я не говорю. Вона у нас «потешная», зважаючи, в першу чергу, на соціальний статус кадрових військових.
            Висновок напрошується сам по собі. З одного боку, держава, де все купляється і продається, де провідну роль грають не розум і професіоналізм, а кількість грошей, приречена на стагнацію. З іншого, цю істину мають зрозуміти всі, незалежно від соціального статусу, майнового та освітнього рівня. Проте 0,5 відсотка населення (саме стільки українців відносяться до багатих і супербагатих) реалії життя продовжують ігнорувати і, чисто як у Тараса Шевченка, гірше ляха мордувати українців. Не інакше, як втратили природний інстинкт самозбереження. А жаль. Бо коли провідники Майдану на озброєння взяли гасло «Багаті поділяться з бідними», то керувалися зовсім не альтруїстичними міркуваннями, а скоріше меркантильними. На заваді стала жадібність. Також природна.

27 січ. 2011 р.

2011-ий: в очікуванні катастрофи? (із щоденника колишнього оптиміста)

         Кажуть, як розпочнеш рік, так його і закінчиш. Розпочав я його, як зазвичай в останні роки: за святковим столом. От лишень святкового настрою, справжнього драйву, досягти так і не вдалося. Чи то далися взнаки напружені місяці року, що минув, чи невідповідність реальних результатів очікуваним, чи відверта халтура новорічних концертних програм, в яких миготіли одні і ті ж персонажі (бабусі по селах, видно, не переставали дивуватися, як воно одночасно у всіх програмах показували Б. Мойсеєва, А. Лорак, Вєрку Сердючку, Ф. Кіркорова, Остапа з Настею, Миколу Баскова,  etc.) Не порадував і заключний гала-концерт Х-Фактору – невже талант співака можна розкрити лише при виконанні зарубіжних хітів (складалося враження, що організатори, окрім Оксани Марченко, хворіють комплексом української неповноцінності)?
            Підсвідомо розумію, що подібне бурчання – лише емоційний суб’єктивізм неадекватного сприйняття оточуючої дійсності. Як писав Йосип Сталін в одному із своїх філософських трактатів, «некоторые пессимистически настроенные индивидуумы катастрофически фальсифицируют абстракцию». Що ж поробиш, коли висловлювання класика деспотизму занадто часто опосередковано характеризують наші реалії. Наприклад, «не важливо, як голосують, важливо, хто і як рахує», що підтвердили минулорічні вибори до місцевих рад. Все частіше Україна асоціюється із суспільством, описаним у фантастичних романах-антиутопіях Євгенія Замятіна «Ми» і Джорджа Оруелла «1984».
            Таке от відчуття де-жа-вю з’явилося вже після першого року президентства Віктора Ющенка, зміцніло після однозначно незаконних дочасних виборів 2007 року і остаточно вкорінилося у свідомості по завершенні президентських та місцевих виборів. Бо на президентських виборах українці вчергове наступили на одні і ті ж граблі, діючи за апробованою у 2004 році схемою: тоді на основі вкоріненого у громадську свідомість стереотипу «обирай між двома Вікторами», тепер – за аналогічним стереотипом, лише з іншим змістом («обирай між Віктором і Юлією»). Претенденти на «третю силу» досягли лише третього та четвертого результатів. А, може, і слава Богу. Адже все рівно бронзовий призер президентських перегонів Сергій Тигіпко однозначно продемонстрував свою лояльність до правлячої Партії регіонів, разом із командою Миколи Азарова ревно взявшись за «реформи без реформ». Правда, до 31 жовтня 2010 року прозріння серед виборців настало якесь вибіркове: тигіпківська «Сильна Україна» через позицію свого лідера  поплатилася  катастрофічною втратою підтримки на місцевих виборах, а опора правлячого режиму, якому служить Сергій Леонідович – Партія регіонів – фактично, за невеликими винятками, взяла на себе всю повноту влади в органах місцевого самоврядування. Не виключено, що й завдяки правилу «…важливо, хто і як рахує».
            Ось всі ці речі  і впливають на мою трансформацію із оптиміста в песиміста і, якось аж не віриться, на еволюцію політичних симпатій. Ще будучи студентом-істориком Київського держуніверситету, разом із своїми друзями, незважаючи на офіційну заборону, регулярно брав участь у шевченківських зібраннях у парку навпроти червоного корпусу університету, а вечорами у гуртожитських дискусіях відстоював необхідність існування України, як самостійної незалежної держави, котра була б повноправним членом Ради Економічної Взаємодопомоги та Варшавського Договору. А сьогодні, залишаючись на позиціях лівоцентризму (ідеології демократичного соціалізму, котру сповідує Соцпартія), починаю де в чому симпатизувати «Свободі» Олега Тягнибока. Судячи з результатів місцевих виборів, де ця політична сила ввійшла до першої п’ятірки партій за підтримкою виборців, я далеко не один у своєму баченні сучасних реалій.
            Якщо хочете, то в цьому є певна логіка, логіка дій влади за майже 20 років незалежності України. Невміння і небажання – від Кравчука до Януковича – здійснити соціально-економічні перетворення в державі в інтересах більшості населення, всебічна підтримка крупного олігархічного капіталу, створення його представникам режиму найбільшого сприяння рано чи пізно мала призвести до радикалізації методів політичної боротьби, зростання симпатій знедолених людей до партій ультраправого та ультралівого спрямування. На цьому фоні вимоги «Свободи» щодо необхідності націоналізації основних галузей економіки виглядають слушними, своєчасними і справедливими.
            І пора вже припинити маніпуляції з конституційним положенням про недоторканість приватної власності. Її регулярні рейдерські переділи на користь тих, хто вкорінився у владу, свідчить про те, що у нас діє не конституційне право, а право сильного. Це по-перше. А по-друге, в Україні, окрім малого і середнього бізнесу, власність набута кримінальним шляхом. По-третє, теза про ефективного власника – міф. Колишня загальнонародна власність стала власністю пари десятків спритників, котрі нещадно експлуатують виробничі потужності, створені ще за радянських часів. Зароблені кошти вкладаються не в оновлення виробництва, а в престижну нерухомість, переправляються в офшорні зони. Приклад «ефективного господарювання» нових власників - металургійна галузь: ресурс доменних і мартенівських печей практично вичерпаний. Що буде через декілька років, можливо, навіть у 2012-му, в якому нинішні очільники держави обіцяють нам вихід з кризи? Якщо не настане кінець світу.
            Певно, саме в очікуванні кінця світу українські багатії, як кажуть, бісяться з жиру. Недаремно, за версією журналу «Кореспондент», соромом-2010 названо святкування 50-річчя Віктора Пінчука у престижному Куршавелі за 5 млн. євро і за участі найпопулярнішого у світі цирку «Де Солей». Справді, цирк, та й годі. У всякому випадку, в очах цивілізованих європейців, в сім’ю яких ми так намагаємося потрапити.
            Не в останню чергу саме це бажання зумовило необхідність задекларувати проведення «системних реформ». Насправді ж жодної реформи поки що не проведено і перспектив їх проведення на горизонті не спостерігається. Бо що таке реформа (лат. – reformo)? Це перетворення, що впроваджуються законодавчим шляхом. Наприклад, процес перетворення держави, який починається владою за необхідності. Кінцева мете будь-якої реформи – зміцнення та оновлення державних основ. Обмовимося, що це не завжди веде до поліпшення рівня життя, скорочення державних витрат і збільшення доходів. З такої точки зору те, що започаткувала українська влада, умовно реформами назвати можна.
За великим же рахунком мова йде про елементарне, при тому невмотивоване, суттєве зростання тарифів на житлово-комунальні послуги, замороження заробітної плати і пенсій, підвищення пенсійного віку тощо. Реформами тут і не пахне. Тим паче, залишається табу на «священну корову» - крупний капітал. Нинішні представники олігархічних кланів ніколи не допустять введення на законодавчому рівні прогресивного податку, а будуть і надалі маніпулювати косметичними заходами типу «податку на багатство», тягар якого ляже на середній клас. Тому не виключено, що до апокаліпсичного 2012 року Азаров і Тигіпко стануть колишніми реформаторами. Треба ж Президенту знайти «козлов отпущения» і кинути їх на поталу публіці, щоб вгамувати її гнів.
Оптимізму не додають дії влади і в політичній сфері. Те, що там відбувається, можна назвати реставрацією старих порядків або ж, іншими словами, скасуванням реформ. Першим кроком на цьому шляху стала відміна політичної реформи 2004 року і повернення до президентсько-парламентської форми державного правління. Зрозуміло, що це, замість реформи місцевого самоврядування за європейськими стандартами, потягне за собою зміцнення вертикалі виконавчої влади. Отже, розширенню прав місцевих громад, в тому числі у бюджетній сфері, можна сказати «гуд бай».
Так що, як бачите, рік кролика доведеться сприймати через первинні інстинкти самого кролика – робити все боязко і швидко, але… ненадовго і ненадійно. А тут ще нав’язливі думки про можливу вселенську катастрофу наступного, 2012 року, на фоні чого проведення якихось там реформ видається другорядним і дріб’язковим. Певно, такої ж думки дотримуються як наші урядовці, так і промислові та фінансові магнати. Що там народ! Його треба сприймати як сприймають землян космічні пришельці – комахи у великому мурашнику. Контакт з ними неможливий.
А що? Це ідея! Пам’ятаєте, як ще у недалекому минулому серед ціннісних пріоритетів населення був мир. Готові винести будь-які незгоди, аби лишень не було війни. А нині потрібно сконцентрувати увагу на недопущенні кінця світу у 2012 році і максимально чорними фарбами змалювати ймовірні прийдешні катаклізми. 21 грудня 2012 року настане кінець світу за календарем майя. В цей день в Землю може врізатися таємнича планета Нібіру. Чи приземлитися три гігантські НЛО із загарбниками з іншої галактики. Нагадайте, що 2012 рік – високосний, і в ньому аж три п’ятниці випадають на 13 число – 13 січня, 13 квітня і 13 липня. Та й сам кінець світу припадає на п’ятницю. Ефект закріпить перегляд в усіх сільських клубах (де вони збереглися) американського фільму-катастрофи «2012».
Переконаний, такий сценарій змусить людей забути про життєві проблеми і зосередитися на порятунку душі чи, в оптимістичному варіанті, побудові нового Ноєвого ковчега. В буквальному і переносному розумінні слова.

23 січ. 2011 р.

Про наміри

Наміри у мене добрі. Не ті, котрими вистелена дорога до пекла. Хоч, за великим рахунком, за майже двадцять років незалежної України наміри влади, як би привабливо вони не виглядали - чи то "Багаті поділяться з бідними",чи "Змінимо життя на краще", чи"Поліпшимо життя вже сьогодні", чи в інших привабливих дефініціях - пересічного українця до раю не наблизили ні на йоту. Що вже говорити про абстрактні теоретизування, хай і небайдужої, проте абсолютно позасистемної людини. Маю на увазі участь у постійних телевізійних політтусовках. Правда, чесно кажучи, особисто у мене інтерес до них останнім часом цілковито вивітрився через передбачуваність опонентів і відсутність свіжих ідей. Всі політичні ток-шоу набирають вигляду елементарної сварки запеклих ворогів-сусідів, а не дискусії розважливих державних мужів.
Можливо, я помиляюся. Але не про це мова. Відкриваючи свій особистий блог, хотів би поділитися своїм баченням нинішньої ситуації в Україні на основі певних історичних паралелей, застосовуючи методи аналізу та ретроспективних поглядів.
        Я - людина самодостатня, із сформованими життєвими та ідеологічними позиціями. Разом з тим, не відношу себе до консерваторів, не здатних поступитися принципами. Мірилом ставлення до опонента вважаю вислів Вольтера "Я ненеавиджу ваші погляди, але віддам життя за те, щоб ви мали можливість їх висловити". На жаль, реальний стан речей у нашій країні свідчить про те, що за рівнем суспільної свідомості і розвитку громадянського суспільства ми навіть не у 18 столітті. Звичайно, не у буквальному розумінні слова. Перш за все, з точки зору стану засобів масової комунікації.
Саме комунікаційні можливості сучасного суспільства хотів би використати для оприлюднення своїх поглядів, обміну думками з однодумцями та опонентами. В рамках цивілізованої дискусії, а не брутальної сварки.
Будучи відкритим і толерентним, здатний до розумних компромісів. Ще у студентські роки, з одного боку, брав участь у засуджуваних офіційною владою шевченківських днях у парку навпроти червоного корпусу національного університету, а з іншого - в інтернаціональному латиноамериканському семінарі студентів (вивчав іспанську мову, захоплювався кубинською революцією та діяльністю Ернесто Че Гевари). В останні роки існування Радянського Союзу, працюючи лектором Чернігівського обкому КПУ, приєднався до Демократичної платформи в КПРС, симпатизував (хоч і не поділяв поглядів) Левку Лук"яненку. Багаторічна робота в товаристві "Знання" визначила один із напрямків наукового інтересу - кандидатська дисертація присвячена історії товариства "Знання" України. До речі, до цих пір переконаний, що з цією громадською організацією повелися нерозумно. За радянських часів вона відігравала не стільки ідеологічну, як просвітницьку функцію. Адекватної заміни в Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, їй не знайшлося.
За політичними поглядами відношу себе до соціалістів європейського штибу. Гадаю, що майбутнє України - за демократичним соціалізмом. Саме світоглядні позиції визначили тривалу співпрацю із структурами СПУ на рівні Політради та Секретаріату партії. Став одним із авторів нової програми Соцпартії - "Справедлива Україна". Перестав брати участь у засіданнях Політради після того, як не вдалося переконати тодішнього лідера українських соціалістів Олександра Мороза не виключати з лав партії таких неординарних особистостей, як Станіслав Ніколаєнко та Олександр Баранівський.
Незважаючи на тимчасові негаразди соціалістів, спричинені прорахунками у стратегії і тактиці на вищому рівні, внутріпартійними чварами і розбірками, вважаю, що після негативного досвіду правління як помаранчевих, так і біло-голубих, врешті-решт наступить прозріння серед більшості українських виборців, котрі хочуть жити у справді європейській справедливій державі, а не ілюзорному утворенні за зразком описаного Джорджем Оруеллом в його знаменитому романі "1986". Звичайно, якщо не купляться на нові політичні бізнес-проекти типу "Фронт змін" чи "Сильна Україна", завдання яких - модернізація заради збереження олігархічної України. України для обраних, але аж ніяк не українців.

Пошук