В програмі «ГРОШІ» на телеканалі «1+1» (субота, 29 січня) показали сюжет про розцінки за посади і звання – генерала, начальника обласного управління МВС, Героя України, народного і заслуженого артиста тощо. Про розцінки на кандидатів і докторів наук мова не йшла. Певно, з однієї причини – це вже давно стало нормою життя. Кожна більш-менш проінформована людина може назвати приклади таких, з дозволу сказати, науковців. За умовчанням до цієї категорії з повним правом можна віднести сотні народних депутатів, державних чиновників різного рівня.
Цікаво, наскільки подібний процес безконтрольний, і чи дійде справа до того, щоб купити посаду Президента, Прем’єр-Міністра і Голови Верховної Ради? Хоча, врешті-решт, всі добре знають, що результати виборів, а, отже і подальше формування правлячих команд від всеукраїнського до районного рівня залежать від фінансових можливостей тих чи інших політичних структур. Тобто, хай йому грець, головними переможцями у нас є гроші.
Цього ж дня у випуску новин (канал «1+1», ТСН) пройшла інформація про протистояння жителів і місцевої влади стосовно збереження дільничної лікарні в одній із областей. Районна держадміністрація не поступилася і представники населених пунктів, котрі обслуговуються цим медичним закладом, вирішили взяти лікарню на власне утримання. Зверніть увагу, мова йде про комунальний заклад, тобто такий, що належить місцевій громаді. І вона, навіть за нинішніми правилами гри, має право сама розпоряджатися ним. Скажіть, якби була проведена реформа місцевого самоврядування і бюджети формувалися знизу вверх, доходила б справа до подібних конфліктів, яких сьогодні в Україні маса?
У зв’язку з цим - дві паралелі. Перша стосується подій у Тунісі та Єгипті, де протистояння населення і влади вилилося у кривавий конфлікт. Це вам не «революція тюльпанів» і не помаранчева революція. Мораль: наступний Майдан в Україні, якщо до цього, не дай Боже, дійде, контрольованим і передбачуваним вже не буде.
Друга паралель: 29 січня виповнилася чергова річниця трагедії під Крутами. Цій події було присвячено немало історичних і чисто політичних коментарів. Я звернув увагу на частину із них, досить злих, де в загибелі юнаків звинувачувалися соціалісти Грушевський і Винниченко, а також Петлюра, котрий за краще визнав придушення повстання на заводі «Арсенал», аніж воювати з більшовицькими військами. Та все ж знайшлося шість сотень молодих патріотів, готових пожертвувати життям заради тільки що сформованої української держави. Цікаво, за аналогічних обставин через два десятки років незалежності чи знайшлася б хоч би сотня фанатів, готових пролити кров за українську владу? Я свідомо говорю про владу, а не державу, бо держава асоціюється з владою. А влада у нас, відповідно, асоціюється з олігархами та їхніми привілеями. До речі, про регулярну армію у даному випадку я не говорю. Вона у нас «потешная», зважаючи, в першу чергу, на соціальний статус кадрових військових.
Висновок напрошується сам по собі. З одного боку, держава, де все купляється і продається, де провідну роль грають не розум і професіоналізм, а кількість грошей, приречена на стагнацію. З іншого, цю істину мають зрозуміти всі, незалежно від соціального статусу, майнового та освітнього рівня. Проте 0,5 відсотка населення (саме стільки українців відносяться до багатих і супербагатих) реалії життя продовжують ігнорувати і, чисто як у Тараса Шевченка, гірше ляха мордувати українців. Не інакше, як втратили природний інстинкт самозбереження. А жаль. Бо коли провідники Майдану на озброєння взяли гасло «Багаті поділяться з бідними», то керувалися зовсім не альтруїстичними міркуваннями, а скоріше меркантильними. На заваді стала жадібність. Також природна.
Немає коментарів:
Дописати коментар