2011-ий: в очікуванні катастрофи? (із щоденника колишнього оптиміста)

         Кажуть, як розпочнеш рік, так його і закінчиш. Розпочав я його, як зазвичай в останні роки: за святковим столом. От лишень святкового настрою, справжнього драйву, досягти так і не вдалося. Чи то далися взнаки напружені місяці року, що минув, чи невідповідність реальних результатів очікуваним, чи відверта халтура новорічних концертних програм, в яких миготіли одні і ті ж персонажі (бабусі по селах, видно, не переставали дивуватися, як воно одночасно у всіх програмах показували Б. Мойсеєва, А. Лорак, Вєрку Сердючку, Ф. Кіркорова, Остапа з Настею, Миколу Баскова,  etc.) Не порадував і заключний гала-концерт Х-Фактору – невже талант співака можна розкрити лише при виконанні зарубіжних хітів (складалося враження, що організатори, окрім Оксани Марченко, хворіють комплексом української неповноцінності)?

            Підсвідомо розумію, що подібне бурчання – лише емоційний суб’єктивізм неадекватного сприйняття оточуючої дійсності. Як писав Йосип Сталін в одному із своїх філософських трактатів, «некоторые пессимистически настроенные индивидуумы катастрофически фальсифицируют абстракцию». Що ж поробиш, коли висловлювання класика деспотизму занадто часто опосередковано характеризують наші реалії. Наприклад, «не важливо, як голосують, важливо, хто і як рахує», що підтвердили минулорічні вибори до місцевих рад. Все частіше Україна асоціюється із суспільством, описаним у фантастичних романах-антиутопіях Євгенія Замятіна «Ми» і Джорджа Оруелла «1984».

            Таке от відчуття де-жа-вю з’явилося вже після першого року президентства Віктора Ющенка, зміцніло після однозначно незаконних дочасних виборів 2007 року і остаточно вкорінилося у свідомості по завершенні президентських та місцевих виборів. Бо на президентських виборах українці вчергове наступили на одні і ті ж граблі, діючи за апробованою у 2004 році схемою: тоді на основі вкоріненого у громадську свідомість стереотипу «обирай між двома Вікторами», тепер – за аналогічним стереотипом, лише з іншим змістом («обирай між Віктором і Юлією»). Претенденти на «третю силу» досягли лише третього та четвертого результатів. А, може, і слава Богу. Адже все рівно бронзовий призер президентських перегонів Сергій Тигіпко однозначно продемонстрував свою лояльність до правлячої Партії регіонів, разом із командою Миколи Азарова ревно взявшись за «реформи без реформ». Правда, до 31 жовтня 2010 року прозріння серед виборців настало якесь вибіркове: тигіпківська «Сильна Україна» через позицію свого лідера  поплатилася  катастрофічною втратою підтримки на місцевих виборах, а опора правлячого режиму, якому служить Сергій Леонідович – Партія регіонів – фактично, за невеликими винятками, взяла на себе всю повноту влади в органах місцевого самоврядування. Не виключено, що й завдяки правилу «…важливо, хто і як рахує».

            Ось всі ці речі  і впливають на мою трансформацію із оптиміста в песиміста і, якось аж не віриться, на еволюцію політичних симпатій. Ще будучи студентом-істориком Київського держуніверситету, разом із своїми друзями, незважаючи на офіційну заборону, регулярно брав участь у шевченківських зібраннях у парку навпроти червоного корпусу університету, а вечорами у гуртожитських дискусіях відстоював необхідність існування України, як самостійної незалежної держави, котра була б повноправним членом Ради Економічної Взаємодопомоги та Варшавського Договору. А сьогодні, залишаючись на позиціях лівоцентризму (ідеології демократичного соціалізму, котру сповідує Соцпартія), починаю де в чому симпатизувати «Свободі» Олега Тягнибока. Судячи з результатів місцевих виборів, де ця політична сила ввійшла до першої п’ятірки партій за підтримкою виборців, я далеко не один у своєму баченні сучасних реалій.

            Якщо хочете, то в цьому є певна логіка, логіка дій влади за майже 20 років незалежності України. Невміння і небажання – від Кравчука до Януковича – здійснити соціально-економічні перетворення в державі в інтересах більшості населення, всебічна підтримка крупного олігархічного капіталу, створення його представникам режиму найбільшого сприяння рано чи пізно мала призвести до радикалізації методів політичної боротьби, зростання симпатій знедолених людей до партій ультраправого та ультралівого спрямування. На цьому фоні вимоги «Свободи» щодо необхідності націоналізації основних галузей економіки виглядають слушними, своєчасними і справедливими.

            І пора вже припинити маніпуляції з конституційним положенням про недоторканість приватної власності. Її регулярні рейдерські переділи на користь тих, хто вкорінився у владу, свідчить про те, що у нас діє не конституційне право, а право сильного. Це по-перше. А по-друге, в Україні, окрім малого і середнього бізнесу, власність набута кримінальним шляхом. По-третє, теза про ефективного власника – міф. Колишня загальнонародна власність стала власністю пари десятків спритників, котрі нещадно експлуатують виробничі потужності, створені ще за радянських часів. Зароблені кошти вкладаються не в оновлення виробництва, а в престижну нерухомість, переправляються в офшорні зони. Приклад «ефективного господарювання» нових власників - металургійна галузь: ресурс доменних і мартенівських печей практично вичерпаний. Що буде через декілька років, можливо, навіть у 2012-му, в якому нинішні очільники держави обіцяють нам вихід з кризи? Якщо не настане кінець світу.

            Певно, саме в очікуванні кінця світу українські багатії, як кажуть, бісяться з жиру. Недаремно, за версією журналу «Кореспондент», соромом-2010 названо святкування 50-річчя Віктора Пінчука у престижному Куршавелі за 5 млн. євро і за участі найпопулярнішого у світі цирку «Де Солей». Справді, цирк, та й годі. У всякому випадку, в очах цивілізованих європейців, в сім’ю яких ми так намагаємося потрапити.

            Не в останню чергу саме це бажання зумовило необхідність задекларувати проведення «системних реформ». Насправді ж жодної реформи поки що не проведено і перспектив їх проведення на горизонті не спостерігається. Бо що таке реформа (лат. – reformo)? Це перетворення, що впроваджуються законодавчим шляхом. Наприклад, процес перетворення держави, який починається владою за необхідності. Кінцева мете будь-якої реформи – зміцнення та оновлення державних основ. Обмовимося, що це не завжди веде до поліпшення рівня життя, скорочення державних витрат і збільшення доходів. З такої точки зору те, що започаткувала українська влада, умовно реформами назвати можна.

За великим же рахунком мова йде про елементарне, при тому невмотивоване, суттєве зростання тарифів на житлово-комунальні послуги, замороження заробітної плати і пенсій, підвищення пенсійного віку тощо. Реформами тут і не пахне. Тим паче, залишається табу на «священну корову» - крупний капітал. Нинішні представники олігархічних кланів ніколи не допустять введення на законодавчому рівні прогресивного податку, а будуть і надалі маніпулювати косметичними заходами типу «податку на багатство», тягар якого ляже на середній клас. Тому не виключено, що до апокаліпсичного 2012 року Азаров і Тигіпко стануть колишніми реформаторами. Треба ж Президенту знайти «козлов отпущения» і кинути їх на поталу публіці, щоб вгамувати її гнів.

Оптимізму не додають дії влади і в політичній сфері. Те, що там відбувається, можна назвати реставрацією старих порядків або ж, іншими словами, скасуванням реформ. Першим кроком на цьому шляху стала відміна політичної реформи 2004 року і повернення до президентсько-парламентської форми державного правління. Зрозуміло, що це, замість реформи місцевого самоврядування за європейськими стандартами, потягне за собою зміцнення вертикалі виконавчої влади. Отже, розширенню прав місцевих громад, в тому числі у бюджетній сфері, можна сказати «гуд бай».

Так що, як бачите, рік кролика доведеться сприймати через первинні інстинкти самого кролика – робити все боязко і швидко, але… ненадовго і ненадійно. А тут ще нав’язливі думки про можливу вселенську катастрофу наступного, 2012 року, на фоні чого проведення якихось там реформ видається другорядним і дріб’язковим. Певно, такої ж думки дотримуються як наші урядовці, так і промислові та фінансові магнати. Що там народ! Його треба сприймати як сприймають землян космічні пришельці – комахи у великому мурашнику. Контакт з ними неможливий.

А що? Це ідея! Пам’ятаєте, як ще у недалекому минулому серед ціннісних пріоритетів населення був мир. Готові винести будь-які незгоди, аби лишень не було війни. А нині потрібно сконцентрувати увагу на недопущенні кінця світу у 2012 році і максимально чорними фарбами змалювати ймовірні прийдешні катаклізми. 21 грудня 2012 року настане кінець світу за календарем майя. В цей день в Землю може врізатися таємнича планета Нібіру. Чи приземлитися три гігантські НЛО із загарбниками з іншої галактики. Нагадайте, що 2012 рік – високосний, і в ньому аж три п’ятниці випадають на 13 число – 13 січня, 13 квітня і 13 липня. Та й сам кінець світу припадає на п’ятницю. Ефект закріпить перегляд в усіх сільських клубах (де вони збереглися) американського фільму-катастрофи «2012».

Переконаний, такий сценарій змусить людей забути про життєві проблеми і зосередитися на порятунку душі чи, в оптимістичному варіанті, побудові нового Ноєвого ковчега. В буквальному і переносному розумінні слова.